Я народилась в російськомовній родині у Львові, українську мову вивчила в першому класі школи. В школі в мене було три таємниці:
- • ми в родині розмовляємо російською (ми з мамою, переходячи дорогу перед школою, переходили на українську);
- • ми не ходимо до церкви;
- • батьки голосували за Кравчука, а не за Чорновола.
Не те, щоб я дуже боялася викриття: навряд чи трапився б великий скандал чи бойкот. Щоправда, одній менш хитрій за мене дівчинці справді оголосили бойкот за те, що її мама голосувала за Кравчука, та це тривало тільки один день і швидко забулося.
Просто я воліла ходити в школу без здивованих поглядів, уїдливих запитань і перешіптувань за спиною.
Серйозно "попалилась" тільки раз, коли принесла на урок християнської етики комікси про народження Христа, а вчителька на них відреагувала, наче побачила живого диявола, і довго мене допитувала, невже я не знаю, що такі книжки "розносять баптисти" (вимовлялось як "терористи"), а після уроку такі ж запитання ставили й однокласники.
Живих "страшних баптистів", які б заманювали в свою секту, я так і не побачила, вони лише безкоштовно розсилали дитячі книжки на крейдованому папері з ілюстраціями небаченої для 90-х років якості.
Мама навмисне віддала мене в українську школу, хоча у Львові були й російські, тому що хотіла, щоб я виховувалась в українській культурі. Але спочатку ця культура викликала у мене тільки відразу своєю патріархатністю і несучасністю.
В дитинстві я читала майже виключно російськомовні книжки: українськомовними були тільки підручники, часто поганої якості, як і все в 90-ті, слухала російський рок, дивилась російські фільми.
Мені не подобалась українська мова, не подобалось молитися перед уроком, не подобалась історія України, бо, згідно з нею, нас постійно гнобили: десь після Київської Русі гнобили монголо-татари, потім Польща, а з 1654 – Росія, і всі ці трагедії здавались чимось дуже далеким в 90-ті роки, коли Росія, як і інші колишні союзні республіки, були зайняті переважно власними внутрішніми проблемами – принаймні так мені видавалося.
Також мені видавалось, що "національно-патріотичне виховання" в нашій школі мало чим відрізняється від комуністичного виховання моїх батьків, тільки комунізм замінили на націоналізм.
Росіяни перестали бути моєю референтною групою років десь у 15, і сталося це через два фактори.
По-перше, мене почали серйозно дратувати образи українців і України в їхній вже пострадянській художній літературі: слова "ненька", "незалежная", "самостийная" і "свидомити" (насмішка з "свідомих українців") наводили на думку, що, можливо, історія про злочини імперської Росії в стилі "нам тільки сакля очі коле" не такий вже і "баян", їх справді корчить і вивертає від незалежності України.
По-друге, я відкрила для себе українську літературу.
У "свидомити" мене спільними зусиллями затягли Леся Українка ("Бояриня"), Павло Тичина ("Замість сонетів і октав", "поцілував пантофлю папи"), Микола Хвильовий ("Я (Романтика)", не поцілував пантофлю), Іван Багряний ("Сад Гефсиманський") і Оксана Забужко ("Польові дослідження українського сексу").
І при всій нудотності "національно-патріотичного виховання" і маскування під "пурєдну" галицьку родину, слід визнати, що поза моєю школою не факт, що я вийшла б на книжки, які виштовхнули мене з культурного простору "русского мира" – ймовірно, таки вийшла б через цікавість і любов до книжок, але нескоро, бо вважала все українське нудним і меншовартісним.
Але в 15 років все-таки для мене не було очевидним, що сучасна Росія є небезпечною для України. Я це відчула тільки в 2008 році після окупації Грузії, коли зрозуміла, що Україна може стати наступною.
За даними національно репрезентативного Омнібусу[1] Info Sapiens, за березень 2020 року 2% українців сказали, що упродовж життя в незалежній Україні їхнє ставлення до Росії покращилось, 13% – що не змінилось і лишилось позитивним, 63% – що погіршилось, 12% – що не змінилось і лишилось негативним, решта не змогли або не захотіли відповісти.
Негативне ставлення до Росії переважає в усіх регіонах – від 93% на Заході до 48% на Півдні та Сході, при цьому в останніх регіонах менше третини респондентів мають позитивне ставлення до Росії.
Чому ставлення покращилось або залишається позитивним? Найпоширеніша відповідь (29%) – "відчуваю культурну близькість з росіянами", на другому місці – "в Росії вищий рівень життя, ніж в Україні" (20%).
Якщо порівняти частку відповідей щодо емоційної близькості/самоідентифікації (відчуваю культурну близькість, маю багато знайомих, маю російське походження) і раціонального обґрунтування (в Росії вищий рівень життя, Росія хоче налагодити відносини з Україною, захищає російськомовне населення, хоче відновити СРСР), то 47% респондентів назвали щонайменше одну "емоційну" причину, а 31% – щонайменше одну "раціональну".
39% не змогли або не захотіли назвати причину любові до Росії, але впевнена, що відсутність відповіді теж радше свідчить про емоційну близькість, аніж про раціональний вибір кращої країни.
% від тих, хто сказав, що впродовж життя в незалежній Україні ставлення до російської влади покращилось або лишилось позитивним
Власне, більшість сумнозвісних "41%, що вважають себе одним народом з росіянами" за даними опитування групи "Рейтинг", на мою думку, мали на увазі саме культурну близькість, "належність до одного історичного і духовного простору" ще з XVII століття, чого не можуть перекреслити 8 років війни.
Коли ставлення до Росії погіршилось?
70% сказали, що після 2014, і майже всі пояснили це агресією проти України.
Я належу до тих рідкісних 4%, у яких ставлення до Росії погіршилось до 2000 року через відразу до імперськості, яка пересилила відразу до "національно-патріотичного виховання" у форматі 90-х.
% від тих, хто сказав, що впродовж життя в незалежній Україні ставлення до російської влади покращилось або лишилось позитивним
"Я не погоджуюсь з жодним Вашим словом, але готовий вмерти за Ваше право це говорити" – шляхетне твердження, але що, коли вбивають громадян твоєї країни, а хтось говорить, що твоя країна сама в тому винна?
"Росію спровокували", "Путін не хотів", "не все так однозначно", "війна вигідна олігархам"…
Якщо це говорить громадянин України, можливо, вам дуже хочеться сказати "чемодан, вокзал, Росія", і з вами б погодилася половина населення (за даними опитувань GfK для Кальміуської групи, в 2018 році 48% українців вважали, що людям, які підтримують політику Росії стосовно України, варто було би переїхати до Росiї).
Водночас ексклюзія проросійського населення тільки цементує проросійські погляди – вона сприяє, наприклад, абсолютно реальному страху, який поширився на Донбасі і в Криму в 2014, коли люди вірили, що прийдуть "бандерівці" і всіх заріжуть.
На мою думку, якщо люди з проросійськими поглядами не працюють на ФСБ, вони не є ворогами, вони є типовими мешканцями постколоніальної держави, і з ними варто вести діалог.
Але за даними Info Sapiens станом на червень 2019 року, 37% українців не готові до діалогу з людьми, які проживають на непідконтрольних територіях, навіть без зазначення їхніх політичних поглядів! Звісно, що таке ставлення штовхає цих людей в обійми Росії.
І чемпіонами такої ексклюзії є мешканці Західної України: саме ті, хто начебто найбільше вболіває за соборність України, але – згадаймо мою львівську школу – в форматі тільки тих, хто розмовляє українською, ходить до церкви і голосує так, як всі.
Вони таки виховали з мене "бандерівку", але я готова підписатись тільки на перше, і тому комфортніше почуваюся в Києві, аніж у Львові.
На Заході України сильніше не люблять інакшість, ніж на Сході: так, за даними опитування Info Sapiens в червні 2019 року, 31% мешканців Заходу не хотіли б мати за колег людей зі Східної України (просто за походженням, знову ж таки без зазначення політичних поглядів), тоді як на Сході тільки 9% не бажають працювати з людьми з Західної України.
Новорічна промова президента у 2019 році була спрямована на інтеграцію проросійської меншості – і це круто, що Володимир Зеленський серйозно стурбований цим питанням.
Але водночас вона викликала багато критики: її сприйняли як орієнтацію на відступ від політики попереднього президента – блокування російських соцмереж, сайтів, фільмів і книжок, введення мовних квот, отримання томосу та прийняття Закону про мову.
На мою думку, саме поєднання обох політик – інклюзії українців, що дотепер перебувають в зоні російської культури (Зеленський), і блокування "м’якої сили "русского мира"" (Порошенко) – може забезпечити перемогу в гібридній війні.
Зараз, на жаль, часто виникає зворотна ситуація, коли деякі українці цькують не тільки проросійських громадян, а й записують у "ватники" будь-яких незгодних щодо будь-чого.
Водночас іноді ці ж люди можуть виступати проти заборони російських телеканалів, фільмів, сайтів соцмереж, блогерів, тому що обмеження контенту викликає дискомфорт та обурення державною цензурою (навіть на фоні трагедії війни, про що свідчить агресія водія та пасажирів проти Ярини Чорногуз, яка попросила вимкнути російський серіал у маршрутці).
Якщо воєнна небезпека з боку Росії зараз очевидна для більшості населення, то культурна небезпека поки що неочевидна – тільки 18% зазначають це як фактор нелюбові до Росії.
Чи не кожна людина вважає себе достатньо розумною для того, щоб відрізнити пропаганду від правди, але для цього потрібно дедалі більше часу і експертних знань: неможливо перевіряти абсолютно все, що тобі комунікують.
І так при споживанні "аполітичного" російського культурного продукту війна мало-помалу з плином часу тихо перетворюється на "політичний конфлікт олігархів, який мене не стосується".
Росія вкладає мільйони доларів у культуру та пропаганду, і це приносить свої плоди – незважаючи на воєнну та гібридну агресію, і в Україні, і в країнах Заходу залишається багато прихильників Путіна.
Що б росіяни не робили, вони сприймаються як "свої" завдяки культурній експансії. Україна навряд чи колись зможе стільки вкладати в просування своєї культури, а під час карантину в культури забирають навіть той мізер, який на неї виділявся.
Більше того, якщо росіяни всіляко намагаються пролізти в Україну, то у нас, навпаки, цькують за експорт культурного продукту в Росію!
Так, наприкінці 2019 року зацькували "Видавництво Старого Лева" за продаж права на публікацію дитячих книжок-картинок російському видавництву "Манн, Иванов, Фарбер" і "Квартал 95" за продаж прав на "Слугу народу".
"Русский мир" демонізує і примітивізує українську культуру, тож це дуже круто, коли вона туди проривається. Те, що "Слугу народу" зняли з ефіру, означає, що серіалу бояться.
То чи це погано – продавати продукт, якого боїться російська влада? В таких питаннях умовним "бандерівцям" треба повчитися в умовних "ватників" прагматизму (про це трохи нижче) або, принаймні, подивитись на Ізраїль, який торгує з Палестиною.
Перед тим, як волати про зраду, треба добре зважити, що Україні вигідно, а що ні. Український продукт в Росії – це сльози порівняно з російським в Україні.
Тому, незважаючи на війну, досі маємо 15% українців, які оцінили своє ставлення до Володимира Путіна на 50 балів і вище за 100-бальною шкалою, і 15% з позитивним ставленням до російської влади, за даними Info Sapiens.
Тепер спробую описати українців, які живуть в "русском мире", та дати рекомендації, як їх перетягнути в український культурний простір з точки зору соціологічних опитувань і власного досвіду.
Отже, які вони – українці, що живуть в "русском мире"?
Вони – не обов’язково російськомовні
Зрозуміло, що більшість (67%) російськомовні, але 27% розмовляють вдома українською, а ще 5% – обома мовами.
36% знають українську мову з народження, тому українськомовне середовище в дитинстві не дає щеплення від любові до Путіна, але, звісно, готує ліпшу базу для сприйняття української культури.
Чи потребують російськомовні захисту своїх мовних прав? Всього 4% серед них сказали, що досі не вивчили українську мову.
Вони – не обов’язково є паствою московської церкви
26% є прихожанами УПЦ МП, тоді як 29% – парафіяни української церкви.
Вони недурні й прагматичні
За даними вищезгаданого опитування Info Sapiens, рівень освіти українців з негативним і позитивним ставленням до Путіна не відрізняється.
Разом з тим, проросійські рідше читають книжки: серед них 69% за останні 3 місяці прочитали хоча б 1 книгу, а серед тих, хто негативно ставить до Путіна, – 76%.
Коли невдовзі після початку війни перед нашою дослідницькою командою поставили завдання вивчити настрої проросійських українців на Сході та Півдні, я собі уявляла досить примітивних людей, які вірять у "распятых мальчиков", "гомодиктатуру", занепад ЄС тощо.
Насправді таких "стереотипних ватників" не так багато – більшість вважають брехливою інформацію і з українського, і з російського боку, але "наші" для них – таки з російського боку.
Вони прекрасно знають, що в ЄС значно вищий рівень життя, ніж у Росії, і 71% з них ставляться до ЄС нейтрально або позитивно, але не вірять у перспективи інтеграції, натомість бояться розриву з Росією.
Вони здебільшого не прагнуть повної інтеграції і з Росією. Їхнім ідеалом був Олександр Лукашенко (не маю даних, наскільки вплинули протести 2020-21 років на сприйняття Лукашенка проросійськими українцями, але до цього він був найпопулярнішим іноземним політиком не лише серед проросійських, але серед усіх українців): не свариться з Путіним, забезпечує своїм громадянам вищу, ніж в Україні, зарплату (принаймні за офіційними даними, хоча в 2021 розрив невеликий, тож станом на зараз це радше стереотип) і "стабільність".
Більшість з них є прихильниками політики "багатовекторності", яку Україна намагалась проводити багато років і яка провалилась у 2013 році. Але проросійські громадяни вважають, що Україна сама винна у збройній агресії.
Я думаю, що її могло б відвернути тільки повне підкорення України і проросійський уряд, але, на жаль, останнє влаштувало б проросійську частину населення (за умови "стабільності" і високих соціальних виплат).
Корупція та війна з Росією турбують проросійських громадян значно менше, ніж антиросійських (при тому, що половина проросійських живе на Півдні і Сході), і значно більше – ціни, зарплати і пенсії. При цьому, ці люди бідніші від загального населення: серед них 16% тих, хто економить на харчуванні, а серед загального населення таких 10%.
Існує думка, що варто лишень покращити економічне становище України, забезпечити умовні "освітлені й заасфальтовані вулиці" – і проросійські уми відразу українізуються.
Це не так, про що свідчить досвід країн Балтії – хоч там і вищий рівень життя, але проросійське населення незадоволене і підтримує Путіна (Балтійські країни обмежують цій частині населення право голосу, але для України це зараз не варіант).
Варто нагадати й про російських емігрантів у країнах Заходу, які примудряються насолоджуватися західною демократією і підтримувати Путіна.
Як було зазначено вище, культурна близькість є важливішою від раціональних аргументів, але, з іншого боку, саме практичні аргументи найкраще сприйматимуться цією аудиторією. Так, наприклад, ця аудиторія не сприймає вступ до ЄС, але схвалює меседж "побудови Європи в Україні".
Вони – не тільки пенсіонери, що ностальгують за СРСР
Справді, серед них дещо більше людей старших 60 років (31% проти 25% серед загального населення) і менше молодих людей до 30 років (14% проти 19% серед загального населення).
Але з них лише 44% хотіли розвалу СРСР, тому цементуючою для цієї аудиторії є не радянська, а саме російська культура, що транслюється російськими або проросійськими ЗМІ.
Вони частіше працюють у державному секторі
Для мене це один з найбільш несподіваних результатів порівняння (разом з відсутністю різниці за освітою і відносно невеликою різницею за віком).
Серед людей, що позитивно ставляться до Путіна, 15% працюють у державному секторі, а серед тих, хто негативно ставиться, – 5%.
Отже, в державних організаціях, одним з основних завдань яких є протидія російській агресії, ставлення до Путіна є дещо кращим, ніж у приватних.
На мою думку, це пояснюється вищезазначеними патерналістськими цінностями – якщо в приватному секторі успіх великою мірою залежить від індивідуальних зусиль працівника, то державний сектор дає стабільну зарплатню і непогану пенсію, а іноді й можливість нічого не робити, якщо вмієш підтримувати гарні стосунки з начальством.
Інша ймовірна причина – низькі зарплати в державному секторі, що зумовлюють нелояльність до країни.
Вони – пасивні, вочевидь через нижчу лояльність до країни
Вони рідше беруть участь у виборах, у різних громадських активностях, менше користуються офлайн-ЗМІ (ТБ, радіо, газетами – мені здається, це тому, що проросійського контенту зараз більше саме онлайн), і спілкування з іншими людьми для них в півтора рази частіше є основним джерелом інформації.
Що робити, щоб частка прихильників "русского мира" продовжувала зменшуватись?
Толерантно до них ставитись
Якщо людина не працює на державній службі і не є лідером думок, вона не повинна наражатись на хейтерство через проросійські погляди.
На мою думку, з проросійськими українцями варто дискутувати (якщо їхні аргументи викликають у вас агресію – тоді замість дискусії закономірно отримаєте агресію у відповідь).
А якщо ви морально не витримуєте таких дискусій, то краще уникати цієї теми, але можна підкидувати українські книжки або фільми – кількома аргументами важко змінити світогляд людини, але крапля камінь точить.
Коли з вуст рветься гнівна фраза, згадайте, чи не було у вашому житті періоду, коли ви поділяли проросійські погляди, і чи мотивувала б вас така фраза їх переосмислити?
Такий період згадає більшість людей, що зростали не в українському, а в російському чи радянському культурному середовищі.
Вважається, що українці – миролюбна нація, і більшість такими і є, але не далеко всі.
Так, за даними GfK для Кальміуської групи в 2018 році, 64% українців здебільшого не уникають спілкування з людьми, які підтримують політику Росії стосовно України, але не говорять з ними про політику, 32% уникають спілкування, а 29% сперечаються з такими людьми.
А найгірше, що можна зробити, – це звинувачувати в проросійських поглядах людину через її етнічне чи регіональне походження, мову або політичні погляди, які не мають стосунку до підтримки або непідтримки Путіна.
Блокувати російський контент, не пускати в Україну відомих росіян, які підтримують Путіна або їздили в Крим. Разом з тим російський контент з критикою путінізму варто навпаки поширювати
За даними Info Sapiens, у березні 2020 у порівнянні з березнем 2019 зросла частота отримання новин з російського телебачення (з 7% до 12%) та російських інтернет-сайтів (з 6% до 10%).
Російські інтернет-сайти не обов’язково є пропутінськими, і збільшення користування ними може бути пов’язане із карантином: українці більше часу проводять в інтернеті, більше "гуглять", а Google частіше знаходить інформацію на російських сайтах при пошуковому слові російською мовою.
На користь цієї гіпотези свідчить також збільшення користування англомовними сайтами – з 4% в 2019 до 9% в 2020.
Російське ж телебачення є пропутінським, і зростання споживання російського телебачення пов’язане з кодуванням українських каналів супутникового телебачення, тоді як російські залишились безкоштовними. Це дуже тривожний сигнал.
Звісно, може бути цікавий російський контент, який не має стосунку до політики, але наймати сотні цензорів Україна навряд чи може собі дозволити.
Тому я за просте блокування за принципом блокування Вконтакте и Одноклассники.
Приклад Вконтакте і Одноклассников доводить ефективність навіть такого блокування, яке долається через VPN – люди загалом не люблять докладати додаткові зусилля для доступу до контенту, оскільки вибір контенту зараз є великим.
Таке блокування одночасно дасть стимул розвитку українського контенту і користуванню англійським контентом замість російських перекладів. Винятком може бути тільки російська ж критика путінізму – таку критику варто поширювати, якщо вона водночас не є антиукраїнською.
У який спосіб це робити, щоб не порушувати ні міжнародне законодавство, ні свободу слова, ні давати важелі для зловживань з боку держави – це вже питання для експертів, але це має бути метою.
Розвінчувати російські фейки, хейтерство проти України.
Гарним прикладом є телепередача "Антизомбі", хоч мені й не дуже подобається пропагандистський тон, але контент, як на мене, дуже переконливий.
Цю рекомендацію даю з власного досвіду: як зазначала вище, саме зневага росіян до українців зародила в мені аналогічні почуття до таких росіян задовго до російської агресії. За даними вищезгаданого опитування Info Sapiens, 16% українців негативно ставляться до російської влади через презирство до України.
Наголошувати на тому, що Росія веде війну і вбиває українців, не давати пандемії витіснити це з інформаційного поля.
Війна проти України є основним фактором негативного ставлення до Росії.
Протидіяти УПЦ МП.
На жаль, прийняття томосу про автокефалію Православної Церкви України не зменшило кількість прихожан Московського патріархату – за даними Info Sapiens, у листопаді 2018 їх було 12%, а в січні 2021 – 11%, що є статистично незначущою різницею.
Підтримувати експорт української культури в Росію, за винятком особистих поїздок митців і артистів та за умови відсутності меншовартісних або антиукраїнських елементів.
Розвивати українську мову, культуру та ЗМІ.
Я вважаю, що ми би не втратили частину Донбасу і Крим, якби ці кроки робилися з 1991 року. В добу інформаційного суспільства і домінування "м’якої сили", на восьмому році війни час зрозуміти важливість продуманої культурної політики.